Вірші воїна-поета Олександра Дзюбелюка зібрались під однією обкладинкою

06 Вересня 2016 р.

На орбіті поетичного небозводу з’явилась ще одна яскрава зірочка – збірка віршів самобутнього поета «Моє життя – свобода руху», воїна-прикордонника Олександра Дзюбелюка.

Він народився, виріс, закінчив школу в селищі Нова Ушиця, що на Хмельниччині. Звідси пішов у доросле життя. Ще маленьким хлопчиком його полонило поетичне слово. Любив поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ганни Чубач. Спробував себе на поетичній ниві, навчаючись в Національній академії Державної прикордонної служби України. А в серці, певно, плекав мрію, що прийде час і він напише такі ж гарні твори, як його улюблені автори. З-під пера Олександра лягали на папір рядочки про красу рідного краю, напружені прикордонні будні, про дорогих серцю людей. Свого часу вірші Олександра Дзюбелюка друкувалися на шпальтах відомчого видання «Прикордонник України», місцевої газети «Наддністрянська правда». Але були серед них й такі, що навіювали підсвідому тривогу:

Навіщо мені такі муки лихая доля навела,

Що рано мене у могилу та й молодого завела.

Навіщо ти мені дорогу вогнем, камінням полила?

Навіщо висушила води, дерева в попіл спалила…», - писав Олександр ще у 2008-му, передчуваючи біду до того, як вона мала статися.

А біда, мов хижий крук, налетіла на нашу землю. У червні 2014 –го старший лейтенант О.Дзюбелюк відбув на схід України, аби разом зі своїми бойовими побратимами стати на захист рідної країни від новоявленої орди. У пункті пропуску «Довжанський», що обстрілювався «Градами» з боку Росії, обірвалось його життя: Олександр загинув, захищаючи територіальну цілісність та суверенітет Батьківщини 27 липня 2014 року. У своєму вірші він передбачав Довжанське пекло і свою трагічну загибель…

Вже два роки немає з нами цієї світлої людини, щирого патріота, вірного друга і бойового товариша.

Але він залишив по собі вірші, які відкривають найпотаємніші куточки його широкої душі, уміння бачити незвичайне у буденних речах:

Настане ніч, запалить зорі,

І вийде місяць з-за гори,

А я сиджу посеред поля,

Милуюсь барвами краси.

І все красиво: місяць, зорі,

І гай видніє вдалині.

Кругом краса і все чудово,

і птах нічний виспівує в гаї…

У Могилів-Подільському прикордонному загоні, звідки розпочалась офіцерська стезя Олександра Дзюбелюка, відбулась презентація його збірки під назвою «Моє життя – свобода руху». Ця книжечка побачила світ завдяки батькам Саші – Миколи Васильовича та Антоніни Володимирівни. Мрію подружжя подарувати оточуючим творчість їх сина-героя, втілили в життя небайдужі люди. І сьогодні ми маємо нагоду відчути тонку душу поета, якому доля відвела на цій землі усього 24 роки…

…Цей захід для його учасників став справжнім відкриттям: присутні слухали вірші Олександра, не прив’язані до політики, ідеології, чи якихось інших нашарувань. Автор своїм тонкострунним єством ще при житті зрозумів: людина, перш за все, має бути прив’язана до людського, що світ - це життя і смерть, радість і сум, перемоги і поразки та інші різнобарвні орнаменти буття. Його слова: «Моє життя – свобода руху», це його кроки до свободи, яка дарувала наснагу для творчості. З таким настроєм Олександр Дзюбелюк жив, творив, любив. І його розуміння, його відчуття життя й вічності склалися в книжку, котра нагадуватиме нам про воїна - поета, що нині стоїть у строю Небесної гвардії….

Олександр Дзюбелюк «Заповіт»

Моя поезія затихла:

Останні строки наверстав,

Як той Тарас, останню волю –

Заповіт для світу написав:

«Як умру то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій».

На Вкраїні нашій славній,

Де дівчата ходять гарні,

Де козаки, як стіна,